Режисер та оператор Дмитро Приходний: про рідний Краматорськ, життя в Одесі, творче життя та кінодосвід

Screenshot_6.png

У часи змін та викликів, коли війна змусила мільйони українців почати з нуля, історія Дмитра Приходного стає справжнім прикладом. Цей талановитий режисер та оператор з Краматорська, котрий багато років присвятив мистецтву створення весільних відео та рекламних роликів, переїхав в Одесу під час повномасштабного вторгнення. Однак в новому місті він не лише відновив професійну діяльність, але й повернувся до давньої пристрасті – гри на ударних. Після 15-річної перерви Дмитро знову знайшов своє місце на музичній сцені, ставши частиною рок-гурту «The Pink Noise». Виконуючи свою музику, він не лише продовжує свій творчий шлях, але й висловлює любов до рідного Краматорська. Нещодавно гурт презентував пісню, присвячену нашому місту, та зняв в  Краматорську щемливий відеокліп, в якому можна впізнати багато знайомих місці. В розмові з журналістом «Pro100Media» Дмитро поділився своїми переживаннями, враженням від Одеси та одеситів та розповів про важливість творчості у своєму житті. З чого почалося ваше захоплення відеозйомкою? Все почалося з любові до кіно. В старших класах середньої школи я займався музикою, грав на ударних тоді мені здавалося, що я буду рок-музикантом. А потім я подивився триквел фільму “Таксі” Люка Бессона і мені неймовірно він сподобався. Тоді я сказав собі: “Я хочу так само!”. З цього відчуття й почалося. Після закінчення школи я вступив до Харківської державної академії культури на спеціальність режисер та отримав вищу професійну освіту. Яким було ваше життя після цього? Все було добре. Після закінчення вишу повернувся в рідне місто. В Краматорську за професією тоді можна було влаштуватися лише на телеканал “СКЕТ”, де була маленька зарплата та ніяких перспектив. Тому я почав займатися тим, що  було актуальним – зйомкою весільних відео.  Спочатку не сам, влаштувався в студію, близько року набирався досвіду. Поки працював, знайомився з новими людьми. Далі ми почали працювати разом з другом, я взяв кредит, купив необхідну техніку та почав працювати на себе. Одразу почав велику кількість замовлень брати. Пам’ятаю, що колись за один місяць у мене було 11 весіль, це рекордна цифра. Я 7 років активно працював в цій сфері, але потім відчув, що перебуваю на грошовому гачку. Краматорці мене знали, кликали на свята, цікавилися. Зйомка годувала мене, приносила гроші, але роботи було багато, тому на творчість не вистачало часу. Парад наречених в Краматорську.Відео: Дмитро Приходний Зараз, наскільки мені відомо, модні якісь богемні, помпезні весільні відео, а у 2009-2010 роках, коли я активно працював, попит мали креативні відео, де наречена могла у весільній сукні пірнути у воду. Пам’ятаю, як в покинутій бібліотеці біля тодішнього парку Пушкіна ми збори нареченого знімали. Ось така мода була. Що ми тільки не творили: «грабували банки» з іграшковими пістолетами, видруковували умовні гроші, клали їх у кейси. Відривалися загалом. Але фінал цього завжди був відомий: молодята все одно одружаться. Трагедію,  чи драму тут не знімеш, який би не був сценарій. У якийсь момент одноманітність стала мене втомлювати. Подумав, роки йдуть, а я на місці стою. І я став заглядати у сферу реклами. Це мені здавалось цікавішим та перспективнішим, до того ж передбачало нові знайомства. Таким чином, крок за кроком, я хотів дістатися до сфери кіно. Розраховував на підтримку бізнесів за інтеграцію або планував зацікавити талантом. Врешті-решт так й сталося. Я зняв короткий метр, в нас були дорогі сцени, і мої клієнти, з ким склалися гарні взаємовідносини, її надали.  Я розповів ідею, вони побачили мої палкі очі творчого безумця та погодились підтримати. Розкажіть детальніше про свій кінодосвід? Звичайно в мене була дипломна робота у виші – короткий метр. Фільм був непоганий для початкового рівня, за нього я отримав тверду п’ятірку, але режисура – це така професія, де без критичного відношення до себе не досягнути більшого. І ось викладачі оцінили роботу гарно, але як казав засновник телекомпанії “1+1” Олександр Роднянський, коли режисер дебютує треба, щоб в нього або освіта була, або готовий відзнятий короткий метр, який можна показати.  Я вважаю, що мою першу роботу показувати не можна. Я тоді був випускник вишу, мені був 21 рік, тому я знав тінейджерську комедійну мелодраму про хлопця, який познайомився  в клубі з дівчиною та привів її до себе. Зрозуміло для чого. Але виявилось, що дівчина “не подарунок”, тому починає йому мститися та закриває в кімнаті. І тут розпочалися справжні баталії. Вона підгодовує його, але веде словесну виховну роботу. Через декілька років я подумав, що готовий до великого кіно. Я весь час ретельно слідкував за українськими фільмами, знав хто та про що знімає. Бачив круті роботи та провальні епізоди. Але при цьому я поблажливий глядач, зокрема до нашого кіно.  Я оцінював власні сили й в якийсь момент зрозумів, що готовий до власної кінороботи. Але для того, щоб знімати велике кіно, треба зробити собі своєрідне демо. Фільм – візитівку, де я продемонструю на що здатен. Це звичайно, мав бути короткий метр, щоб продюсери та компанії побачили як я можу розповідати невеликі історії. Бо в кіноіндустрії не можна прийти, розповісти ідею або показати на пальцях. Всім потрібен результат, щоб побачити стиль та почерк митця. Кіносценарії тоді не були моєю сильною стороною, бо я спеціалізувався на рекламних сюжетах на хвилину-дві. Тому почав шукати сценариста. Так я познайомився з хлопцем, який пізніше став моїм близьким другом, він добре розумівся на сценаріях для фільмів. У 2017 він написав текст та оформив. Я побачив його та загорівся цією ідеєю, але, якщо чесно, дещо не зрозумів в самому сценарії, тому думав, що коли зніму фільм все “вирулиться”. Але це було помилкою, бо кожен сценарій немов архітектурний проєкт перед майбутнім будуванням споруди. І що написано в ньому, те й буде у фільмі. Дмитро під час зйомки фільму Робота була проведена велика. Поліція нам надала автівки, ми запросили справжніх поліцейських на зйомку. Я домовився зі швидкою допомогою. Спочатку ходив в Центр екстреної медичної допомоги, щоб все було офіційно. Мене відправили в обласне відділення., я знайшов номер, зателефонував, познайомився. Загалом багато організаційної роботи було зроблено, ми кастинг навіть проводили в соцмережах. Для зйомок у Святогірську наймали автівку, всіх акторів масових сцен зібрали та відвезли, найняли кухаря. Телеканал «Донеччина TV» до нас приїздили, знімали сюжет. Але коли я почав збирати історію, побачив, що в ній є проколи і я не розумів, як їх виправити. На місцевому рівні це було класне кіно, але я ж планував показати його великим студіям. До того ж було напруження у зв’язку з тим, що ми не вписувалися в терміни, був конфлікт із партнером, тому фільм так і не вийшов. Він повністю змонтований та практично повністю озвучений. Але я зрозумів, що вийшло не те, що задумав. Через це я на кілька років впав у невелику тугу, розбирався: моя це взагалі справа – кіновиробництво – чи ні. Одного разу я побачив інтерв’ю режисера Квентіна Тарантіно, який розповідав про свій перший фільм “День народження мого найкращого друга”. Тарантіно очікував, що робота буде крутою, але фільм зовсім не вийшов в нього, а потім в кімнаті для монтажу сталася пожежа. Кажуть, що режисер сам її підпалив, щоб не випускати фільм. Та й взагалі у багатьох відомих режисерів був невдалий старт. Дмитро під час зйомки фільму Це потішило мене, бо хто я такий, щоб в мене все з першого разу вийшло. В цьому році я передивився свій фільм та в мене виникла ідея декілька моментів переробити та випустити його. А там хай буде, як буде. Під час війни змінилася специфіка вашої роботи? Звичайно, по-перше, через те, що я зараз мешкаю в Одесі. Я не відомий на всю Україну режисер, тому до повномасштабного вторгнення на Донеччині в мене були локальні клієнти. Наприклад, Хокейний клуб “Донбас” чи IT-компанія “QuartSoft”. Багато хто релокувався, всіх розкидало по країні. Тому для зйомок всі компанії шукають нових спеціалістів. Тобто вся клієнтська база, по суті, в мене впала. До великої війни було багато ідей. Разом з хлопцем, який робить авторські ножі, ми планували записати подкаст, вже затвердили сценарій. Але довелося все поставити на паузу. Дмитро під час зйомки реклами для ХК “Донбас” І ось я приїхав в Одесу. Це незнайоме мені місто, я тут ноунейм. В мене в Одесі є декілька знайомих, які мені допомагали адаптуватися в місцевому творчому осередку, але довелося все з початку починати. Не можу сказати, що до сьогодні багато зробив для того, щоб про мене знали, як це було вдома. Та й дуже довго апатія до всього була. Я лише торік потроху почав до тями приходити  й змирився з тим, що відбувається. Навіть коли напередодні російського вторгнення всі онлайн обговорювали чи буде велика війна, я з соцмереж видалився, бо трошки хотів від цього відпочити. Тому був не в контексті й про те, що напад можливий, дізнався 20 лютого. Мені здавалось все це маячнею. В цьому році в мене виникли творчі пориви, я відновив гру на ударних. Нещодавно ми з нашим музичним гуртом “Pink Noise Family” приїздили до Краматорська, знімали в нас кліп на одну з авторських пісень. Виступ гурту наживо Однією з локацій був дах будинку, ми знімали о 5:30 ранку. Світанок, а ми з барабанами, гітарами…Я рік цю ідею виношував, знайшов спонсора, бо ми вшістьох їхали, а це значні  витрати на дорогу, а ще треба поселити, нагодувати, довезти до локації. Загалом запал та натхнення у мене з’явились, бо робота була, на мій погляд, гарна проведена. А чому саме в Одесу вирішили переїхати? По-перше, тут вже була наша краматорська діаспора: друзі вже якийсь час жили в Одесі. Було не так самотньо. Коли був в дорозі, мені навіть віддалено житло знайшли, тому, коли приїхав, мене вже чекала квартира. Друга причина – море, де я давно не був. А це сонця, пляж, йод. Я розраховував, що це трохи заспокоює мене. Та й до того ж Одеса – це творче місто. Чим ритм життя в Одесі відрізняється від краматорського? В Одесі живе багато різноманітних національностей, багато різного бізнесу. А місцевих я й досі не  повністю зрозумів. Одеситів відрізняє від нас, донецьких, що вони вміють насолоджуватись життям. Ми навіть до війни постійно зайняті були, постійно бігти кудись треба, робити щось. Не вміємо зупинятися та розслаблятися, ловити моменти та просто жити. Війна, звичайно, багатьох привела до тями й вони почали  більше цінити життя. Одесити – неквапливі, вони нікуди не поспішають. Вони дуже прості, вільні. Проводять постійно концерти, виставки. Я навчаюся у них жити. Але одесити не такі завзяті з погляду результатів, як ми. Хоча залежить з якого боку дивитися. Мені 34 роки. Здається, що багато прожив та побачив. Коли в Краматорську мешкав, спілкувався з людьми, яким 40-50 років, і іноді здавалося, що в них вже життя добігає кінця. А в Одесі багато дорослих неформалів по вулицях гуляють, сивочолий чоловік із вусами як у Сальвадора Далі малює картини. Дмитро Приходний Мені здається, що вік реалізації в Одесі настає пізніше. Ми ж всі, свого роду, жертви Інстаграму, бачили багато разів ті світлини 25-річних мільйонерів, які відпочивають на Балі та зустрічаються з моделями. І тому раніше мені здавалося, що якщо до 30-35 років нічого не доб’юся, то й діла з мене не буде. А в Одесі мені кажуть, що я хлопчик в якого все попереду. Тут нормально, якщо людина до 40 років шукає себе та пробує щось нове. Як зараз проходять ваші дні? Сьогодні відпочиваю, бо світла немає і працювати не можу. В мене є в роботі декілька проєктів, можу пару годин працювати на акумуляторі, але краще зроблю пізніше. А загалом у мене всі дні по різному проходять, бо багато нових справ з’явилося.  Окрім зйомок, я займаюся музикою. Як вже розповідав, я граю в гурті. Ми збираємося, пишемо нові авторські пісні. Вже десять є, і ще з’являються. Потрохи працюємо над музичний альбомом. В Одесі цілком нормально, коли ти багатофункціональний, хоча раніше мені казалося, що це щось несерйозне і людина ніяк визначитися по життю не може. Було таке, що я декілька днів знімав фестиваль Odesa Beer Festival, в якому наш гурт брав учать. Тобто я й попрацював, й виступив. Хто б взагалі міг подумати, що через 15 років після закінчення школи я знову повернуся до гри на ударних. Ось так в моєму житті відбувається. Поки мені це подобається. Нічого багато планувати не хочу, намагаюся жити як всі українці: тут й зараз. Дмитро Приходний Чи багато людей зараз замовляють рекламні відео? Так, зйомки є, але вони відрізняються від того, як було до повномасштабного вторгнення. Серйозних сценаріїв людям не треба, у деяких замовників ідеї специфічні, які я не завжди розумію. Одеса вона взагалі трохи артхаусна. Навіть Одеська кіностудія до війни  співпрацювала з артхаусними режисерами, в той час, як “FILM.UA” в Києві зняли фільми “Захар Беркут”, “Мавка”, «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила» та таке інше. Це жанрове кіно, яке розважає людину, а авторське кіно готує людину до труднощів, дає можливість перейняти чужий досвід. Це немов велика серйозна література. Ось Одеса – вона про авторське. Чи плануєте ви повертатися в Краматорськ? Поки не планую, але коли війна закінчиться та місто буде ціле, я, звичайно, повернуся. Ми коли на зйомку кліпу приїздили, я дуже зрадів зустрічі з рідним містом. Але річ у тому, що я не тому запропонував нашій групі зняти кліп у Краматорську, щоб вийшло щось на кшталт “Фортеці Бахмут” про незламність. Це не піар, не хайп на прифронтовому місті. Це б був якийсь дешевий патріотизм, як на мене. Ми поїхали в Краматорськ через моє відчуття неминучої біди, великої трагедії. Я хочу 1000 разів помилятися. Але виходячи з того, що бачу, спостерігаючи за тим як будуються фортифікаційні споруди, аналізуючи рівень корупції, я відчуваю невтішне майбутнє. Якщо дивитися на речі тверезо і не вмикати “Єдиний Марафон”, де ми кожен день перемагаємо, перспективи не дуже класні. Тому боюся, що скоро й повертатися буде нікуди. Тому треба було їхати, поки є можливість. The Pink Noise – Таке життя. Офіційний кліп Коли я про це розповів колективу, всі мене підтримали, хоч й боялися їхати в Краматорськ. Але завдяки цьому в нас з’явився перший кліп. Все це може й не дуже оптимістично, але Краматорськ живе попри все. Вірю, що, як казав Леонід Биков, ми “Будемо жити!”

Джерело pro100media.com.