Велика війна - частина нашого повсякденного життя. У когось на війні близькі, рідні, кохані. Хтось був змушений покинути свій дім через активні бойові дії та обстріли. У когось взагалі цього дому не залишилось. Але найбільшу участь у війні за незалежність беруть захисники України - військові.
Багато з них отримали вже не першу травму. Більшість після короткого лікування повертається на фронт. Але є ті, яким пощастило вижити, але вони втратили своє здоров’я повністю. Є військові, які закінчили свою службу в армії та мають звикати до цивільного життя.
З чим вони зіштовхуються, чи отримують виплати, як адаптуються. Про це все поговорили з військовими, їх родичами та волонтерами.
***
Євген мріяв стати військовим з дитинства. У 2016 році він підписав контракт з однією бригадою Збройних сил України. Пішов на посаду механіка-водія в артилерії. Навчався, слухав інших військових, був в АТО та ООС. З часом перевівся у роту, про яку мріяв. Хлопець швидко влився в колектив і навчався у більш досвідчених побратимів. Одночасно з тим почав ходити у справжні бойові виходи і бачити війну на власні очі. Це те, чого він дійсно хотів.
Між іншим, вже тоді Євген бачив, як з ними воює спецназ морпіхів північного флоту росії. На той момент росія активно заявляла, що їхніх бійців в Україні немає.
Наприкінці літа у 2020 році Євгена з іншими побратимами відібрали для навчання у Німеччині. Вже тоді вони тренували відбиття атаки нападу росії. Міжнародні колеги були дуже здивовані можливостями української армії. Хоча на початку великої війни і подумати не могли, який відпір дасть наша армія.
У 2022 році Євгена та інших військових бригади відправили на кордон із росією. У повітрі літало передчуття початку великої війни, хоча влада говорила, що все під контролем.
У перші дні повномасштабного вторгнення Євген з побратимами виконували функцію “приманки”. Їхнє завдання було - затримати ворога, потягнути час. Три рази їх намагалися оточити. Саме тоді він і отримав своє важке поранення. На самому початку війни…
Про початок війни та поранення
“Ми почали відступати, ну, хлопці відстрілялися, наша задача була максимально їх (росіян) зупинити, затримати, виграти час. Все у нас вийшло, ми відступаємо до Куп’янська, але у нас перед носом взривають міст, через який виїзд з Куп’янська".
Вони заночували в одному з селищ. У те ж селище також зайшли росіяни. Знову довелося шукати вихід.
Військові виїжджали по трасі Шевченково-Чугуїв, Євген - за кермом. Позаду них - російські війська. Попереду - Збройні Сили України. В якийсь момент він побачив спалах. Наступні його спогади були вже з лікарні.
Що ж трапилося тоді насправді, розказали побратими Євгена.
Під час того, як вони відходили на БРМ, завчасно попередили своїх же про те, звідки і куди вони будуть рухатися. Але у той момент, коли Євген з побратимами під’їжджали, по ним вдарила керована ракета, яку запустили свої ж. Ті були впевнені, що на них рухаються росіяни. Водночас працював крупнокаліберний кулемет.
Ракета прилетіла прямо в машину, вона загорілася, хлопці на ходу вистрибували на дорогу. Поки тривав обстріл, побратими Євгена залягли понад дорогою в “зеленці”, намагалися зв’язатися з побратимами. Коли це вдалося, обстріл припинився. Одразу почали надавати допомогу пораненим, у тому числі Євгену, який був “найважчим” з усіх. Йому пробило голову, поранило обличчя та руку.
Хлопця витягнули і швидко евакуювали. Пощастило, що медична машина була поряд - саме там, звідки вівся вогонь. Його дуже швидко забрали і повезли в госпіталь у Чугуєві.
Все відбувалось дуже швидко. Через 10 хвилин після цього на тому ж місці з’явилися російські війська.
Про травму та реабілітацію, повернення до служби
В Америці таке називають Friendly fire. Але це не змінює ситуації. Травма Євгена була дуже важка.
“Мені проломило голову - 8 на 10 сантиметрів. Половину голови, можна сказати, відбило. У мене титанова пластина стоїть”.
Після Чугуєва Євгена відправили у Дніпро, звідти - у Львів. Йому було важко. Черепно-мозкова травма - це дуже небезпечно, бо зазвичай травма мозку впливає на весь організм. Рука і нога були онімівші, через що він не міг нормально пересуватись.
У Львові з ним почали працювати реабілітологи. Там військового поставили на ноги, вчили заново ходити і працювати рукою. А наприкінці реабілітації хлопець навіть почав бігати на біговій доріжці.
На те, щоб повністю відновитися, йому знадбилося три місяці. Насправді ж, три місяці - ніщо, у порівнянні з усім життям після такої травми, адже її наслідки дають про себе знати і досі.
Насправді, попри фізичний стан Євгена, моральний стан потребував підтримки. Чоловіку було максимально важко. Він хвилювався, чи зможе продовжувати виконувати свої обов’язки, як військовий. Бо попереду мала б бути ВЛК, на якій би визначали його придатність до служби.
У Львові йому написали, що наступну комісію треба буде пройти за рішенням командира. Не дивно, що з такою травмою чоловіка відправили воювати далі. Наразі в Україні процес списання доволі важкий і довгий.
З титановою пластиною він поїхав у свою частину. Ба більше, він виконував завдання, ходив в наряди. В один із таких днів поруч з ним прилетів снаряд С-300. Євген був на посту зі своєю собакою. Їх обох контузило. Це стало вирішальним у його подальшій долі в армії.
Через певний час Євгену повідомили, що його будуть списувати через стан здоров’я. Для військового це було важко прийняти. Він не розумів, що може робити поза армією в такий час.
Окрім того, що він мріяв бути військовослужбовцем, Євген мав і особисту ненависть до росіян.
Коли окупанти зайшли на наші території, сім’я військового опинилася в окупації. Знайомі здали батьків Євгена, розповіли росіянам, що їхній син є військовим ЗСУ, служив в АТО. Росіяни багато разів приходили до батьківської хати, морально знущалися над батьком Євгена. Той мав інвалідність по зору. Росіяни виводили його в ванну, садили на стілець і поруч клацали пістолетом, погрожуючи, що вб’ють. Серце похилого чоловіка не витримало. Він помер.
А Євген мріяв помститись.
ВЛК, документи та інвалідність
Близько 10 днів знадобилося Євгену на проходження ВЛК, там у госпіталі йому видали справку: непридатний до служби з виключенням з усіх списків.
“Тобто, взагалі більше нікуди. І все… Потім та макулатура - то туди поїхав, розписався, то туди привіз бумажки. Потім мені в руки видали наказ про звільнення і я поїхав додому”.
Приблизно пів року Євген сидів вдома. Він не мав ні сил, ні бажання щось робити. Це був важкий стан.
“Пів року сидів, не йшов на комісії, навіть на МСЕК не пішов групу отримувати, тому що я не міг розуміти, як це, мені 32 роки, я молодий, здоровий хлопець був, я стану інвалідом? Ні, ніфіга, опирався до останнього.
А потім все-таки вирішив, пішов, зробив групу, пройшов МСЕК. На МСЕК теж лікарі молодці, дуже грамотні”.
Оформлення інвалідності зайняло у Євгена близько трьох місяців. Йому дали другу групу. Пожиттєво.
Вже після отримання групи чоловік почав оформлювати виплати та пенсію. Ось тут військовому знатно “потріпали” нерви.
Для оформлення виплат треба були і виписки про інвалідність, і УБД, і виписка про фінансування за крайні два роки роботи. Також потрібна була особова справа. В частині повідомили, що її відправили у військкомат, але у військкоматі сказали, що її немає. Чоловік вже почав думати, що її просто загубили.
Враховуючи, що оформлення всіх цих паперів - це час, Євген часто був просто роздратований.
Моральний стан військового після звільнення і так був доволі хиткий, тому банальні речі, які можуть здатися цивільним повсякденням, могли просто вивести з себе. На щастя, військовому допомагали.
Марія, яка допомагає сім’ям поранених та загиблих військових. Про проблеми з довідками та документами.
З документами Євгену допомагала волонтерка Марія зі Львова. Ми також поспілкувалися з нею щодо того, наскільки важко військовим зібрати всі документи для виплат, та як волонтери можуть їм допомогти.
Про Євгена Марії розповіли інші волонтери, які були у Львівському госпіталі. У нього був доволі важкий моральний стан, тому жінку попросили допомогти хоча б розібратися з документами.
Сама Марія не є ні адвокатом, ні юристом, тому і всіх деталей щодо паперів вона не має. Але знає, куди телефонувати. Їй допомагають самі військові - дають контакти відповідних служб. Марія каже, що коли на іншому кінці слухавки чують: “Служба підтримки поранених військових”, то більш відповідально починають працювати зі всіма виплатами і документами. Магічним чином все вирішується швидше. На жаль, рідко буває так само, якщо на зв’язку самі військові, чи члени їх родини.
“І я просто дзвоню: доброго дня, “служба підтримки військових поранених”. Є військовий Євген, він лікувався у Львові, пройшов великий шлях, щоб жити. І чому йому вже більше року немає виплати, що для цього треба? І вони вже трошки починають іншим тоном говорити. Їм треба було дуже багато довідок. Але коли я таким, знаєте, голосом чітким кажу, “служба підтримки військових”, все спрощується. І результат, дякувати богу, є. Їм, коли ти дзвониш і кажеш, що служба підтримки, і чому вони не виплачують, то їм там одразу вже тих документів половина і не потрібно. Просто, до військових таке відношення, я не знаю, чи то якась там вказівка, бо то на кожному кроці таке от”.
Волонтерка розказала, що насправді, дуже багато військових, які, на жаль, довгий час не можуть добитися справделивості. Але тягнуть не лише з виплатами пораненим. Марія зіштовхнулася з ситуацією, коли тягнули з видачею тіла загиблого.
До неї звернулася жінка, яка розшукувала чоловіка. Його тіло знаходилось в морзі, а ДНК, говорили, загубилося. Марія зателефонувала дізнатися про ситуацію і виявилося, - слідчий просто не передав ДНК. Не дивно, але після її дзвінків справа пішла скоріше.
“Коли дзвонить дружина запитати, коли буде результат ДНК, вони просто не слухають, кидають трубки, в них немає часу, вони дуже зайняті, просто кажуть, чекайте, і все. Так як і Євгену сказали - чекайте. А коли вже дзвониш і кажеш, “Служба підтримки”, вони вже трохи бояться тих моментів. І тому їм краще цій людині зробити це все скоренько, щоб, як то кажуть, від них відчепилися, і все”.
Марія впевнена, так не має бути. Держава має піклуватись за своїх захисників, На жаль, ситуація, коли військові або їх родини не можуть належним чином отримати ні виплат, ні хоча б консультацій, поширена. Це не залежить від бригади, така ситуація майже всюди.
“Я просто бачу, як хлопці мучаться, які болі терплять, коли тут лікуються. А потім вони елементарно не можуть отих виплат отримувати. Це мінімальне, що може їм держава дати”.
У ситуації з Євгеном, волонтерка розказує, що він і сам зробив дуже багато, але йому весь час відмовляли: то не вистачає довідки, то загубилась особова справа, то її відправили не у той військкомат, а чоловік очікував її у своїй частині, то документ якийсь невчасно передали. Марія паралельно телефонувала. Так і з’ясувала, що особисту справу відправили у інший військкомат.
“Євген приходив в воєнкомат, а нема ще того переліку документів, які потрібно, але вже коли я подзвонила в частину, мені сказали чітко, де особова справа, куди її передали, отримала контакти. Я вже подзвонила і от так по ланцюжку, по ланцюжку, і вже вони скоренько передали туди на воєнкомат, і все пришвидшилось. Просто вона (особова справа) би могла ще там лежати півроку, а Євген чекав в частині. І воно так кругом йде”.
Про моральний стан після виходу у цивільне життя
Розказав Євген і про те, в якому стані був і як боровся сам із собою за право жити далі.
Чоловік довгий час був дуже подавлений.
“По вечорах плакав. Тому що армія для мене була сенсом життя. А ще вийшло так, що в 2021 році дружина пішла від мене. Любив дуже сильно. І тут ще і з армії звільнили. Батька вбили. У мене відняли все те, що я любив”.
Було важко, але чоловік потроху справлявся. Його побратим був з ним на зв’язку, допомагали і родичі. До того ж, Євген почав вивчати психологію, тому якісь свої стандартні моменти і реакції організму розумів.
До спеціалістів чоловік не звертався, вирішив, що впорається сам.
Було і таке, що виходив у ліс викричати свій біль.
А ще допомагала собака - алабай. Вона як відчувала, що господарю погано і лягала біля нього в ці моменти.
Важко описати словами той внутрішній біль і внутрішню боротьбу, яку переживають військові, яким доводиться заново будувати своє життя. Вже без того, що стало для них таким звичним. Хтось може впоратись самостійно, комусь потрібно звернутись за допомогою до спеціалістів, іншим достатньо сім’ї поруч, а ще комусь потрібно певний час побути самому. Немає унікальної пігулки, яка б допомагала усім однаково.
З часом до Євгена прийшло розуміння - у цивільному житті не так вже й погано. Ти належиш сам собі і можеш обирати те, що тобі хочеться. В армії таке трапляється рідко.
Наразі чоловік очікує на виплати і вже планує зайнятися власною справою. А ще - дуже мріє про сім’ю.
Історія від дружини військового, який через поранення залишив службу
Насправді, ситуації військових, яким довелося покинути армію через травму, дуже схожі і різні водночас. Ще однією поділилася дружина військового зі Слов’янська Євгенії.
Наразі чоловік Євгенії знаходиться не в дуже доброму психологічному стані.
Сергій перебував у десантно-штурмових військах. Ще після першого поранення його визнали обмежено придатним і мали б перевести в інше місце. Проте, він продовжив службу десантником. Про це сім’ї не розповідав, намагався, щоб вони не хвилювалися. Але дружина побачила його на відео в одному з інформаційних пабліків - там місцеві з деокупованих територій обіймали і радо зустрічали українських захисників.
Навесні чоловік отримав ще одне поранення. Тоді йому сказали, що треба списуватися. Він намагався перевестися в іншу частину, прилаштуватися хоч кудись, але його не взяли.
Сергій майже одразу вийшов на роботу, щоб бути серед людей. Це йому допомогло морально адаптуватись і відволікатись.
“І ніби то перший місяць було все добре, він займався то хатніми справами, приїжджав до нас, побув трошки. А місяць тому, ну це були просто нерви. Йому давали бронь на роботі, він її не взяв. Він сказав, я не буду її брати, тому що через півроку можуть знову призвати”.
Сергій поділився з дружиною, що після повернення до цивільного життя всередині відчуває порожнечу, а сама Євгенія розуміла, що він був на грані від того, щоб знову піти на війну.
Тоді дружина з сином вирішили поговорити з чоловіком.
“І він пообіцяв, що сам він не піде, але якщо його викличуть, призовуть то він все одно піде”.
Насправді, стан військових, які змушені були різко піти з армії у цивільне життя, доволі схожий. Всі кажуть, що дуже допомагає спілкування, особливо спілкування і підтримка побратимів.
Журналісти сайту робили матеріал з психологом про те, як спілкуватися з військовими, тому радимо прочитати і це.
Читайте: